Олесь Гончар

     ОЛЕСЬ ГОНЧАР – 100 РОКІВ ВІД ДНЯ НАРОДЖЕННЯ

   Цього дня світова спільнота вшановує пам'ять видатного українського письменника, громадського діяча, академіка АН України, Героя Соціалістичної Праці, Героя України, першого лауреата премії  ім. Тараса Шевченка, голови Спілки письменників України (1959-1971), депутата Верховної Ради СРСР Олеся Терентійовича Гончара.
    Життя Олеся Гончара нагадує сюжет роману. Він народився в незалежній Україні 3 квітня 1918 року в селі Ломівка неподалік Катеринослава (нині – у межах Дніпра) у родині Терентія Сидоровича та Тетяни Гаврилівни Біличенків. Після смерті матері, коли хлопцеві було 3 роки, з Ломівки його забрали на виховання дід і бабуся в слободу Суху Полтавської області. Бабуся замінила майбутньому письменникові матір. Олександр Біличенко 1927 року при вступі до школи був записаний як Олесь Гончар (дівоче прізвище матері, прізвище бабусі та дідуся по матері; ім'я Олесь з'явилося, бо в класі вже був інший Сашко, тому, щоб розрізняти учнів, хлопця записали як Олесь). Також хлопцю було виписано в сільській раді нове свідоцтво про народження, згідно з яким він начебто народився в Сухій. Відтоді все життя Олесь Гончар вказував у автобіографіях, анкетах і відомостях для довідників як своє місце народження саме село Суху. Вже в наш час вдова Олеся Гончара Валентина розповіла про це, а також про справжнє місце народження.
    Закінчивши середню школу, він навчався в технікумі журналістики, працював у газетах, захопився літературною творчістю.

     У 1938 році Гончар вступив на філологічний факультет Харківського університету. Однак у навчанні довелося зробити кількарічну перерву: 1941 року він іде добровольцем на фронт у складі студентського батальйону. На війні був старшиною мінометної батареї, був двічі поранений. На фронті писав вірші, які публікувалися в дивізійній газеті. Після війни 1946 року закінчив Дніпропетровський університет. Tpи перші повоєнні роки працював над трилогією «Прапороносці», яка принесла йому успіх і визнання після публікації в 1946-1948 роках. За цей твір Гончар одержав дві Сталінські премії. Розвиваючи досягнутий успіх, письменник у 50-х роках виступає з оповіданнями, новелами, повістями, романами.
     Значущим у творчому житті прозаїка став роман «Людина і зброя» (1960), за який автор одержав Державну премію УРСР ім. Т.Шевченка. У цьому творі на основі особистих вражень Гончар розповів про долю студентського батальйону в часи війни. За наступний роман «Тронка» (1963) прозаїк був удостоєний Ленінської премії СРСР.
     Важливою творчою віхою став для Гончара роман «Собор» (1968), у якому письменник порушив проблеми духовності народу, збереження історичної пам’яті, пам’яток минулого. За це автор був підданий несправедливій критиці, а сам твір майже на двадцять років вилучили з літературного життя.
    У 70-80-х роках вийшли нові романи Гончара: «Циклон» (1970), «Берег любові» (1976), «Твоя зоря» (1980), з’явилися численні повісті та новели.
Літературно-критичні статті прозаїка було зібрано в книжках «Про наше письменство» (1972), «Письменницькі роздуми» (1980), «Чим живемо» (1991)